Конвенція про статус біженців в Україні

Автор administrator. Дата . Категорія Законодавство.

На виконання плану заходів у проведенні у місті Василькові у 2017 році Всеукраїнського тижня права управління юридичного забезпечення виконавчого комітету Васильківської міської ради інформує: конвенція про статус біженців від 28 липня 1951 року та Протокол щодо статусу біженців від 31 січня 1967року, ратифіковані Верховною Радою України 10 січня 2002 року.

Женевська Конвенція про статус біженців була прийнята 28 липня 1951 року та створювалася як міжнародно-правовий інструмент, який був покликаний розтлумачити зміст і порядок застосування ст. 14 Загальної Декларації прав людини (право на притулок) та врегулювати проблему біженців в Європі після другої Світової війни.

Коло осіб, на яких розповсюджується дія Женевської конвенції, обмежується тими, хто став утікачем через події, які відбулися до 1 січня 1951 року. Більше того, Конвенція щодо статусу біженців дозволяла державам-учасницям обмежити застосування передбачених нею стандартів біженцями, які походили з Європейського континенту.

Але, міжнародне співтовариство усвідомило, що проблема транскордонної вимушеної міграції не обмежується ані в просторі, ані в часі. Протоколом щодо статусу біженців, прийнятим 31 грудня 1967 року, дію Женевської Конвенцію 1951року було розповсюджено на всіх осіб, що підпадають під визначення «біженець», не залежно від часу виникнення обставин, які спричинилися до того, що такі особи не можуть або не хочуть користуватися захистом країни своєї громадянської приналежності або попереднього постійного проживання.

На сьогодні 144 країни світу є учасницями Женевської Конвенції 1951року і 145 – приєдналися до Протоколу 1967 року.

Зазначимо, що не всі з 147 країн, які приєдналися до цих міжнародно-правових інструментів є одночасно учасниками і Женевської Конвенції і Протоколу до неї. А деякі з країн, що ратифікували обидва договори, встановили обмеження щодо їх застосування на власній території.

Наприклад, Туреччина, яка є учасником як Конвенції 1951року, так і Протоколу 1967 року , тим не менше задекларувала, що приймає на себе зобов’язання тільки щодо захисту біженців, які походять з Європейського континенту та відмовилася надавати захист на своїй території біженцям із інших регіонів світу.

Втім, Верховною Радою України, як Конвенцію щодо статусу біженців, так і Протокол до неї ратифіковано без обмежень, тому держава Україна зобов’язана надавати захист – право на проживання та мінімальний набір прав, визначених Конвенцією на своїй території усім біженцям, не залежно від країни їх походження та часу виникнення обставин, що змусили їх стати утікачами.

Женевська конвенція визначає підстави, за яких держави учасниці зобов’язані надавати іноземцям та особам без громадянства захист (право на проживання) на своїй території – через визначення поняття «біженець» (ст.1 Конвенції та ст.1 Протоколу) та принцип «заборони вислання» («non-refoulement», ст.32 Конвенції), а також обумовлює мінімальний набір прав, який держави-учасниці Конвенції мають забезпечити для біженців в межах своєї юрисдикції.

Визначення «біженець», що міститься у ст.1 Конвенції 1951 року та Протоколу до неї за своєю сутністю є фактично аналогічним визначенню терміну «біженець», як його закріплено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011.

Необхідно зазначити, що ст.5 Конвенції вказує на те, що цим міжнародно-правовим інструментом встановлюється лише мінімальний стандарт захисту, в тому разі якщо законодавством чи міжнародними договорами країни-учасниці Конвенції біженцям надано більш широкий обсяг прав, ніж нею передбачено, саме ширший обсяг прав (однак не менший, ніж передбачено Конвенцією) підлягає застосуванню.

Цей принцип в українському контексті, зокрема, має значення з огляду на взяті на себе Україною зобов’язання за Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, яка, відповідно до тлумачення наданого її нормам Європейським судом з прав людини, хоч і не стосується безпосередньо захисту біженців, однак в певних питаннях може гарантувати для осіб, які є біженцями, більш широкий обсяг прав, ніж закріплено Женевською Конвенцією 1951 року.

В цілях Женевської конвенції біженцем є людина, яка підпадає під відповідне визначення, не залежно від того чи надано їй державною владою певної країни відповідний статус чи ні. Конвенцією також не передбачено прямого обов’язку держав-учасниць запровадити певну процедуру визначення статусу біженців (виявлення біженців на своїй території), яким такі держави зобов’язані надати відповідний захист. Втім, такий обов’язок випливає з положень Конвенції, оскільки для того щоб забезпечити можливість біженцям скористатися захистом (можливістю одержати право на проживання) та мінімальним набором прав, гарантованих Конвенцією держави-учасниці повинні вжити заходів для ідентифікації таких осіб в межах своєї юрисдикції.

Для тлумачення і застосування Конвенції державами-учасницями мають важливе значення коментарі, позиції, рекомендації та інші нормативно-правові документи, що видаються Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (ВКБ ООН). Ця агенція ООН не є органом, вповноваженим здійснювати контроль за виконанням Конвенції про статус біженців державами-учасницями, тож не надає офіційних тлумачень її норм. Втім, Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 428 (V), якою затверджено Статус УВКБ ООН, цю агенцію вповноважено опікуватися і надавати міжнародний захист усім особам які є біженцями, відповідно до Женевської Конвенції 1951 року, в усьому світі та надавати сприяння урядам країн-учасниць в реалізації їх зобов’язань за Конвенцією.

Trackback from your site.

Залишити коментар